ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ АРХІВОЗНАВСТВА

Архівознавство має власну багату і різноманітну джерельну базу, завдяки чому воно й стало окремою науковою системою. Джерельна база архівознавства охоплює загальноісторичні та спеціальні архівознавчі джерела. Основний масив їх становлять історичні джерела, які набувають архівознавчого характеру внаслідок специфіки пізнання. Класифікацію писемних архівознавчих джерел проводять за критеріями, прийнятими в сучасному історичному джерелознавстві. По-перше, це нормативні акти та інші документи державних органів і владних структур, політичних партій, громадських і релігійних організацій, творчих спілок, пов'язані із заснуванням архівів, визначенням їхнього профілю і структури. До цієї групи відносять документи органів управління архівною справою, адміністрації архівів. По-друге, праці, промови і виступи державних і громадських діячів з питань архівної політики, діяльності архівних установ. До цієї групи джерел належать і праці відповідальних працівників

– 14 –

архівної галузі всіх рівнів, які містять інформацію про реалізацію архівної політики, діяльність відповідних установ. Третю групу становлять так звані масові джерела, насамперед матеріали преси, найрізноманітніші довідники. Серед них пріоритетними є матеріали архівної періодики, зокрема журнали “Архівна справа” (1926-1931 р.), “Радянський архів”, “Архів Радянської України” (1932-1933 р.), “Бюлетень Центрального архівного управління УРСР”, “Архіви України” (з 1965 р.), “Студії з архівної справи та документознавства” (з 1996 р.) та ін. На сторінках періодики висвітлювався досвід роботи архівних установ, подавалася інформація про нові надходження, спорудження архівосховищ і архівних комплексів. Усе це є джерелом для дослідження історії та організації архівної справи. До четвертої групи джерел належать інструктивні та довідково-інформаційні матеріали органів та установ архівної сфери. Йдеться про службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають цінну інформацію щодо технології архівної роботи. З певною мірою умовності до цієї групи відносять самі архівні фонди, облікову документацію, акти експертизи, каталоги і тематичні картотеки, програми інформаційних систем тощо. Джерельне значення мають і наукові праці з історії, теорії та організації архівної справи, матеріали науково-практичних конференцій. Це п'ята група джерел, які є здебільшого носіями вторинної інформації і насамперед історіографічним джерелом архівознавства. Як окрему групу слід виділити мемуари, спогади, щоденники і листування істориків, архівознавців та архівних працівників. Хоч кількість джерел цієї групи досить обмежена, проте збереглися спогади М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Костомарова, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко та ін. істориків, особові фонди видатних архівознавців.



Комплексно використовуючи джерела всіх вказаних груп, архівознавство збагачується новими знаннями, узагальненнями, теоретичними положеннями, поповнюється маловідомими фактами з історії та практики архівної справи.

Архівознавство, будучи порівняно молодою наукою, має широку історіографію. Її можна трактувати як галузь знань про історію розвитку архівознавчих досліджень. Завдання її як предметно-проблемної історіографії полягає в тому, щоб дати відповіді на такі питання:

1) які проблеми архівознавства досліджено з достатньою повнотою?

2) які архівознавчі питання висвітлено частково або неповно чи невірно?

3) які проблеми не порушувалися і не досліджувалися?

Структурність аналітичних відповідей на ці питання, їхній синтез становлять історіографію архівознавства, оскільки дають цілісне уявлення про витоки архівознавчих знань, основні етапи і здобутки їхнього розвитку, достовірність і повноту дослідження теоретичних і практичних аспектів архівної справи, дозволяють прогнозувати і програмувати дальші дослідження.

До завдань історіографії джерелознавства належить вироблення наукової періодизації розвитку архівознавчих знань, виявлення найвагоміших наукових концепцій, з'ясування внеску вчених у розвиток архівознавства.

Як уже зазначалося, архівознавство в Україні має давню традицію, але трансформація архівознавчих знань у науку відбувалася в середині та 2-й половині 19 ст. Цей процес проходив майже одночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-Могилянської академії, університету Святого Володимира та Київської археографічної комісії (1843-1921 р.), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація “Архива Юго-Западной России” (1858-1914 р.), “Актов, относящихся к истории Западной России” (1844-1853 р.) супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архівістики. Наголос було зроблено на джерелознавчі та археографічні аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікацій, вироблялися підходи до понятійно-категоріального апарату архівознавства. Біля витоків української архівістики

– 15 – стояли таки видатні вчені, як М.

Максимович – перший ректор Київського університету, М. Костомаров, П. Куліш, О. Левицький, М. Іванишев, М. Владимир-ський-Буданов, В. Антонович та ін.

Вагомим є внесок Володимира Антоновича в українську архівістику та джерелознавство. Як один з подвижників української ідеї, В. Антонович утверджував в українській історичній науці традицію документалізму. Він особисто підготував 9 томів Архіву Південно-Західної Росії (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам'яток, започаткував у Київському університеті лекційний курс з джерелознавства1, брав участь у виданні “Київської старовини”, на сторінках якої оприлюднювалися й архівні джерела з авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень В.Антоновича – видатний український історик, політичний та державний діяч Михайло Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання “Українсько-Руського архіву”. М. Грушевський утвердив в українській історичній та архівній науці дух відповідального і поважного ставлення до джерела2, прищепив своїм численним учням інтерес до пошуку і збирання джерел, залучив до опрацювання архівних фондів Варшави, Відня, Женеви, Москви, Санкт-Петербурга та ін., які мали великий документальний шар джерельної інформації з історії України. Отже, 2-у половину 19 ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського архівознавства, якому в 20 ст. попри всі суперечності судилося сформуватися як окремій галузі знань, а згодом набути статусу наукової системи.

В 20 ст. простежується кілька етапів дальшого розвитку українського архівознавства, які за хронологічними рамками співпадають з основними періодами української історичної науки, а також історії архівної справи. Рубіжною віхою другого етапу, що охоплює перші три десятиріччя, стала Українська народно-демократична революція 1917-1920 рр., під час якої відродилася Українська національна держава, згодом знищена більшовиками. Національне державотворення дало поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, офіційному заснуванню Національного архіву, Національної бібліотеки, Української академії наук та історичної секції в її структурі. Національну архівну справу започаткувала і Західно-Українська Народна Республіка, але реалізувати її в силу драматичних подій не вдалося.

Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і започаткувалася концепція так званого соціалістичного централізму в архівній справі. Після включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Слід наголосити, що політика коренізації (або “українізації”) спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи і архівознавства. Розроблення теоретичних засад архівної справи взяли на себе представники традиційної архівної школи, зусиллями яких було закладено наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітний вклад у цю роботу зробив журнал “Архівна справа” та ін. видання. Важливою подією цього етапу був вихід у світ книги В.Романовського “Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах” (1927 р.), яка стала першою узагальнюючою працею в українському архівознавстві, першим навчальним посібником.

Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики “українізації”, дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що

1 Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-1881. – К., 1996.

2 Див.: Грушевський М. Переднє слово. Українсько-руський архів. — Львів, 1906.

– 16 – знайшло офіційне закріплення у листі

Й.Сталіна до журналу “Пролетарская революция” (1931 р.)

Третій етап (30-і – початок 50-х років) пов'язаний з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час більше централізовувалася архівна система, яку було підпорядковано Наркомату внутрішніх справ, максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії, голодомор, великий терор торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. Остракізму і звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі” було піддано посібник “Архівознавство. Елементарний підручник” (Харків, 1932 р.). Опубліковані на сторінках “Радянського архіву” та “Архіву Радянської України” статті науковців і практиків зробили помітний внесок у розроблення архівних технологій, але були націлені на обґрунтування централізації архівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським. Радянська архівна система була поширена на архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР. Значних втрат архівознавство, як і архіви в цілому, зазнало під час другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка кафедри архівознавства (1944 р.), яку очолив Ф. Шевченко, а згодом – історико-архівного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках “Архівів України”.

З середини 50-х років окреслився четвертий етап історії архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок пов'язаний з хрущовською “відлигою”, критикою культу особи Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966 р.). Підготовка фахівців архівної справи і далі зосереджувалася у Московському історико-архівному інституті (нині підрозділ Російського гуманітарного університету), який разом з Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним “законодавцем” і центром науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства. На цьому етапі архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опубліковано низку праць і посібників1.

У 60-80-х роках помітно розширилася тематика архівознавчих досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і практики архівної справи2, захищено кілька кандидатських дисертацій. Центром архівознавчих досліджень була кафедра архівознавства та джерелознавства Київського університету (завідувачі – професори В. Стрельський, В. Замлинський). Посилилась увага до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня “Архіви України” (з 1965 р.). На стан наукових досліджень негативно впливала обстановка авторитаризму, застою, орієнтація на суто прикладну тематику, провінціалізм.

Проголошення у серпні 1991 р. державної незалежності України, нова хвиля національно-культурного відродження, демократизація країни, її входження у світове співтовариство започаткували п'ятий, сучасний етап розвитку архівознавства. Він пов'язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні долі архівів,

1 Петровская М.Ф. Состав ГАФ СССР и комплектование государственных архивов документальними материалами. – М., 1958; Рудельсон К.И. Современные документальнные классификации. – М., 1973; Теория и практика архивного дела в СССР. -М., 1966; 1980 та ін.

2 ВведенськийА.О., Дядиченко В.А., Стрельський В.І. Допоміжні історичні дисципліни. – К, 1961; Державні архіви Української РСР. – К, 1972; Мітюков О.Г. Радянське архівне будівництво на Україні (1917-1973). – К., 1975; Государственные архивы Украинской ССР: Справочник. – К., 1988 та ін.

– 17 – значення історико-архівознавчих,

джерелознавчих та археографічних досліджень, з прийняттям Закону України “Про національний архівний фонд і архівні установи” (1993 р.), з реформуванням архівної системи в Україні, її демократизацією. Важливою віхою в розвитку архівознавства є заснування Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (1994 р.), координуючого центру архівознавчих досліджень. Помітними подіями в житті архівів були наукові конференції “Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи” (листопад 1996 р.), “Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.)” (жовтень 1997 р.), заснування нових часописів: “Студії з архівної справи та документознавства”, “Константи”, “Пам'ятки” та ін.

Важливі теоретико-методологічні проблеми архівознавства, особливо камеральної археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка1. Автор розглядає архівні фонди як складову частину загальнонаціональних інформаційних ресурсів, обґрунтовує шляхи створення Археографічного реєстру національної спадщини України.


8001795692925564.html
8001839713978603.html

8001795692925564.html
8001839713978603.html
    PR.RU™